Я вже місяць як живу дома.. в мами. Живу, ходжу на роботу, інколи бачусь з Лесиком, чи Миколою, чи Пашою.. Кілька раз бачила навіть Бодю. Навіть миритись пробувала. Але це вже дійсно все. І я живу далі. Просто інколи, один-два рази в день мене накриває. І я хочу кричати, ридати або просто вмерти. Спогади душать мене. Щасливі спогади. І розумом я знаю, що там між цими щасливими багато-багато поганих. Але накривають саме хороші. Мукачево, дельфінарій, наші дитячі забавлянки-катулянки, перегляд фільмів, уминання солодкого і чай з шістьма ложками цукру, автостоп в Хмільник, Карпати, річка, квіти і милі сюрпризи. Я не святкувала ні 8 березня ні свій День Народження. Нікуди не їздила той місяць і нікуди не хочу. Іра вмовляє піти гуляти, я не можу. Я нічого не можу.
Щей Піпа захворіла. В неї проблеми з серцем, ми їй капаєм капельниці, але шось не особливо помагає. А в мене горло болить вже три місяці. В мами суглоби. Цей тотальний затяжний піздец мене ужасно заїбав.
Можна якось відкрутити момент мого зачаття і просто не починати мене зачинати. Бо я не хочу цього всього. Вже занадто давно не хочу. Так не має бути.